НАУКОВА РОБОТА

У чому ж коріння генія Лесі Українки? У чому її феномен як письменниці, коли навіть через 111 років від дня смерті, її твори цікавлять суспільство? Найперше, звісно, у письменницькому таланті від Бога. Одного разу 18-літня Леся Українка у листі до брата Михайла констатувала напрям своєї діяльності: «Як би там не було, а література – моя професія». І незаперечно, що вона стала можливою на основі широких знань, які дівчинка почала у себе усотувати з раннього дитинства. Уявімо собі маленьку дитину, яка ще не вміла читати, і яку батько навчав проказувати байку Глібова «Кущ та Билина». Молодша сестра Лесі Українки Ольга, переказуючи родинні спогади, писала: «вона дуже гарно та чуло її декламувала». До сліз проймало читання рядка «Ох кущику, я на чужині…».  А ця байка нелегка для вивчення навіть дорослому!

Сказав раз кущ Билині:

- Билинонько! Чого така ти стала,

Мов рибонька в'яла;

Пожовкла, не цвітеш,

Живеш, як не живеш,

Твоя головонька от-от поляже ?

- Ох, кущику! – Билина каже –

Хто щиро поважа родину,

Свій рідний край,

Тому не всюди рай:

Чужина в'ялить, як Билину.

Справжній світ знань майбутньої письменниці відкрився, коли вона у чотири роки сама навчилася читати. І то не щось дитяче, а за словами тієї ж сестри Ольги, «Першою книжкою, яку Лариса прочитала, була праця  М. Ф. Комарова «Розмови про земні сили». У п'ятирічному віці мала Леся та на півтора року старший брат Михайло читали томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам'ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання. Родинні спогади вказують, що у шестирічному віці дівчинка декламувала «Русалку» Міцкевича. Батьки взяли на себе відповідальність не віддавати дітей до початкових навчальних закладів, а керувати їх навчанням вдома. У Києві мали змогу наймати вчителя і рівень знань доньки оцінює мати. Дома діти з учителем вчаться теж добре і нічим не гірші за своїх ровесників  ̶  учнів гімназії, навіть розумніші. Леся навчається разом з Михайлом, те ж саме, що і він, а потім вчить також грецьку та латинську мови. От бачите, яка розумна ! І навіть мови їй краще даються, ніж Михайлу.

Читаючи листування письменниці, спогади її рідних, знайомих, ще більше впевнюємося, що читання стає неодмінним пріоритетом у її житті. Так, наприклад, в одинадцятирічному віці вивчає класичні мови, перекладає з Овідія, читає «Антігону» Софокла. У  тринадцятирічному під керівництвом матері вивчає французьку і німецьку. У п'ятнадцятирічному, лежачи в Київській університетській клініці, читає книги, принесені з університетської бібліотеки. У сімнадцятирічної Лесі Українки  можна спостерігати оцінку вартості творів світової літератури, що свідчить про її велику начитаність. Наприклад, у червні 1888 року у листі до Михайла Драгоманова називає останні з прочитаних книг. З французьких авторів читала письменників школи Жорж Санд, Золя. Натуралізм послідовників Золя, твори яких читала більше в перекладах, ніж в оригіналі, їй не подобається.  

Про ще один факт любові Лесі Українки до читання пише у спогадах сестра Ольга. Він стосується перебування дев'ятнадцятирічної письменниці у Луцьку. «Книжки до читання приносив Лесі учитель «городського училища» п[ан] Крохмальний, що вчив її у нас удома тої зими усякої шкільної премудрості. Брав він книжки з великої хорошої бібліотеки (з книжок різними чужими мовами), що перейшла до «Городського училища» од якоїсь давньої скасованої школи».

Великою трагедією у житті письменниця вважала, за її висловом, «безкнижжя» і безмежно була вдячна тим, хто її від цього рятував. В сім'ї, як могли, підтримували Лесю у потрібному їй, як повітря, захопленні. Посилали, дарували книги, сприяли коштами на вивчення мов, щоб могла читати світову літературу мовою оригіналу. У 1889 році Олена Пчілка писала синові Михайлу: «Лесі треба посилати по 60 руб., бо бере лекції англійської і італійської мов; я не могла одмовити в сьому, бо тільки ж вона й «жива» тією всякою словесністю».

У біографії та творчості письменниці можна знайти чимало фактів, які дають розуміння генези творів Лесі Українки з історії, релігії, політики, культури тощо. Секрет у тому, що маючи величезний багаж знань, ніколи не зупинялася на досягнутому, а примножувала їх з метою, щоб українська література стояла в рівень з літературою світовою, а формулою діяльності українського письменника вважала його широкі знання: «Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати».

У вірші  Légendedessiécles («Легенда віків»), написаному  1906 року, у період творчої зрілості, пише про велике своє бажання – ще, і ще, і ще поповнювати свої знання:

Здавен, було, марю: коли б мені сила,

то я б у той храм таємничий вступила,

де світять крізь пітьму науки дива,

де людська не хилиться в діл голова,

а гордо здіймається чоло думливе,

знаття свого певне, і ясне, й щасливе,

де ллється у душу величний спокій,

немов легендарний цілющий напій.

Гадала: замкнуся у тиху кімнату,

на скарби всесвітньої думки багату,

сховаю в книжки всі чуття, мов у труни,

замовкнуть у серці моєму всі струни,

сама тільки думка, холодна, ясна,

жива в мені буде, вона лиш одна.

Мій розум тоді розів’ється так вільно

і буде зорити без гніву, а пильно

на давні віки, на колишні події,

на трупи світів, на померлі надії,

на марища віри, на кості людей,

на зародки звірів, ростин та ідей.

Все злучиться в цілість – природа і люди,

що є, що минуло, що сталось, що буде,

і рідне й чуже поєднається щільно

і житиме в думці моїй нероздільно,

затихнуть навік ворожнеча і болі,

не буде діймати вже й ганьба неволі,

усім моїм мукам настане кінець –

і се буде пильної праці вінець.

 

Катерина Волох, молодша  наукова  співробітниця  Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки