НАУКОВА РОБОТА

Наш адрес: м[істечко] Сурам, Тіфліськ[а] губ[ернія]. Се по Закавказской жел[езной] дороге, ст[анция] Михайлово.

З листа Олени Пчілки

«А все-таки доки єсть хоч якась надія, то людина себе дурить… От і ми їдемо сьогодні, у вівторок (здається, се – 9-го), у якийсь грузинський Сурам. Дуже гарне місце – і все здається: «а може»!.. – саме ці слова великої надії написала Олена Пчілка у листі 9(22) липня 1913 р. з Сурамі до Ф. Г. Петруненка.

Сама ж Леся Українка у цей час своєю рукою закарбувала свої останні рядки на листівці Ізидори Косач до сестри Ольги: «Цілую. Леся».

Стан здоров´я Лариси Косач-Квітки дуже погіршився: «температура скаче; ранком від 36 з лишком до 37-и; але ввечері повишається до 38 або й 38½. Рвота тепер рідше буває, – при нас, за ці 2 дні, тільки 1 раз і то мало, але увесь час болить, менш або біль[ш], у животі і у всьому пищоводі; на смак все здається Лесі часом солодким (навіть суп), а часом гірким (чай); тягне руки і ноги; як що з´їсть, то дуже швидко після того слабить. Леся лежить, звичайно, в постелі, але може вставати сама, а за помочею когось може й пройти на балкон, посидіти в креслі. Притомність – цілковита; в кращі години Леся говорить досить жваво і бадьоро, а се обманює – і можна подумать, що вона не дуже слаба. Але мене се вже не обманює… Я бачу, що вона тяжко, дуже тяжко слаба. Особливо мені сумно бачити її погляд: зрачки дивляться з якоюсь ніби гордістю й незвичною пильністю, та й цвіт їх якийсь ніби світліший, чи що, мов змінений. Спить Леся мало: звечера довго не може заснуть, иноді до 2-ої або й до 3-ої години; ранком засне години до 8-ої. Ранком п´є маленьку чашку чаю , потім шклянку кофе з молоком, потім в обід з´їсть трохи супу курячого та ще чого, – крему молочного або кашки, ввечері знов щось вип´є. все – більше рідке. Яйця – спротивились. Ліки такі: перш давали хіну, тепер вже не дають; дають тепер – вісмут; вчора давали, 1 раз, опій; ще дають салол. Казали робити уприскування миш´яку і спермену; але Леся і Квітка рішили з тим пождать. На голову кладуть компреси холодні – і тоді Леся не так тягне під ложечкою».

З кожнем днем рідні – мама Олена Пчілка, сестра Ізидора та чоловік Климент Квітка, які були біля хворої, мали все менше надії на покращення стану здоров´я ДОРОГОЇ ЛЕСІ. Іноді Ізидора допомагала сестрі виходити на балкон і коли та зовсім втратила апетит готувала для НЕЇ ожинове морозиво. Олена Пчілка ж один за одни пише листи та посилає телеграми додому… важко уявити, що відчуває любляче серце матері у ці дні. Вона прокидається ще до сходу сонця і страшенно хвилюється, боячись повної тиші з Лесиної кімнати… До хворої Лесі виїжджає і її «Лілея Золоторожева» – сестра Ольга, яку Олена Пчілка просить не їхати, а Климент Квітка таки наполягає на її приїзді, забов´язавшись навіть покрити усі збитки у разі її звільнення. Сама Леся дуже чекала на приїзд Ольги, але живою Лесю вона уже не застала…

«Яка була та остання ніч, коли моя менша дочка пішла стрівати старшу сестру на двірці в Сурамі, а я зосталась з мужем Лесіним при тому смертельному ложі, я не буду говорити…Вона спала, якимсь тяжким сном, потім прокинулась, все-таки зовсім свідома, ждала сестру; аж ось їй забракло повітря, і так, раптово хапаючи його, охолола в наших руках» - писала пізніше Олена Пчілка у листі до Ольги Кобилянської.

Померла ЛЕСЯ УКРАЇНКА – Лариса Косач Квітка 1 серпня 1913-го року.

19 липня (1 серпня) з Сурамі Олена Пчілка пише до редакції газети «РАДА»: «Тяжко прибиті великим горем мати і инша родина посилають звістку на Україну, що 19-го іюля вдосвіта померла на Кавказі, в Сурамі, Леся Українка (Лариса Квітка, урожена Косачівна). Поховають у Києві».

Домовину з тілом було доправлено до Києва. Похорон відбувся 26 липня (8 серпня) 1913 року.

Через певний час у періодичній пресі з´являлися статті про похорон Лесі Українки і деякі моменти викликали у рідних письменниці занепокоєння. Зокрема Климент Квітка наголошував, що Леся Українка не робила жодних вказівок про квіти на могилі, оскільки деякі очевидці процесії та автори статей зазначали, що «живі квіти» - це була воля небіжчиці, як і те, що Леся Українка була проти на своєму похороні духовенства. Серед таких: В. Чаговець., С. Ковальський та Г. Палецький.

Непорозуміння щодо цього питання викликане тим, що напередодні похорону у газеті «Рада» повідомлялося, що «родина помершої письменниці переказує, що Леся Українка не раз за життя висловлювалась проти металічних вінків над труною мертвих» і більш за все ці слова були розцінені читачами, як «заповіт» самої Лесі Українки.

«Отже, можу сконстатувати, що не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила. Віддавання розпоряджень щодо того, які вінки складати на труну, було б невідповідне до тої надзвичайної скромності, якою відзначалася Леся весь вік» — зазначав Климент Квітка. Пізніше, усі хто писав про похоронну процесію Лесі Українки, все ж таки вказували, що домовина була заквітчана живими вінками.

Ізидора Косач спростовує ж відсутність духовенства і робить це у різкій манері надіславши «Відкритий лист» редакторові «Гомін України» надрукований 29 лютого 1964 року: «Прошу покласти край профанації імені Лесі Українки і образам, спрямованих на покійних її кревних, заслужених в українській громаді, яких Леся Українка все своє життя любила і поважала. Я жодної дискусії з панею Ґеркен-Русовою не починала і не збираюсь починати. Як Вам відомо, пане Редакторе, ще 14 вересня 1963 року п-ні Ґеркен-Русова вмістила у Вашій газеті замітку, в ній (користуючись неправдивими твердженнями якогось М. Л-а про похорон Лесі Українки, що начебто цей похорон був без участі духовенства (себто нехристиянський, нетрадиційний) зажадала від мене вияснення правди, який же був в дійсності цей похорон. На цю замітку я цілком коректно подала свої вияснення. З´ясувала я дуже докладно, що твердження про відсутність духовенства і церковного православного обряду на похороні Лесі Українки це неправда, точно подавши, що перед кладовищем священник очолив жалібний похід і супроводив до могили, де і відбув похоронну відправу, що жодні нігілісти чи соціалісти будь-якого толку не причетні до похорону».

Ізидора Петрівна також згадувала: «Від двірця перед катафалком несли хрест. Перед кладовищем труну зняли з катафалка і понесли на руках, несли самі жінки вшістьох: першими Наталія Дорошенко (українська артистка, дружина історика Д. Дорошенка) з акторкою Пахаревською. Перша панахида відбулася у Сурамі на другий день смерті Лесі Українки, відправив її сурамський православний священник-грузин».

Зі спогадів очевидців відомо, що труна з тілом небіжчиці стояла в вагоні на запасній колії. Згодом труну перенесли на катафалок і похоронна процесія рушила до кладовища. Труну під час похоронної процесії супроводжували два священники. Дмитро Дорошенко називає їх імена – це о. Павло Погоріло та о. Марко Грушевський. Катафалка уся була заквітчена живими квітами. Похоронну процесію супроводжував наряд поліції, не дозволяючи співати та виголошувати промови. Біля Байкового кладовища процесію зустрів священник Костянтин Корольков. Саме він і провів обряд поховання. Тіло від катафали до могили несли шість жінок, серед перших хто ніс домовину були Наталія Дорошенко (акторка, громадська діячка, дружина Дмитра Дорошенка) та Валерія Пахаревська (акторка, відома під сценічним ім´ям Валерік, дружина актора і письменника Леоніда Пахаревського).

Наталія Дорошенко згадувала: «Після литії процесія з труною вирушила від двірця. Труну увесь час несли ми, молоді жінки, аж до самого Байкового цвинтаря. Там теж зібралося вже багато людей. На цвинтарі була відслужена панахида і похорон закінчився співом «Вічна пам´ять», яку співали всі».

8 серпня на Байковому кладовищі було поховано Лесю Українку – Ларису Петрівну Косач-Квітку. О 19-й годині вечора «народ рушив з кладовища»…

Ольга Бойко, завідувачка Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки