НАУКОВА РОБОТА

Леся Українка – багатогранна творча особистість. Однак обставини життя не дозволяли їй повною мірою реалізувати свій творчий потенціал. У листі до дядька (історика, публіциста, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста, громадського діяча) Михайла Драгоманова від 18 грудня 1890 року з Луцька, збираючись на лікування до Відня, пише про побоювання, що лікарі не дадуть їй займатися двома улюбленими справами. Перша – це писання. Про другу пише так: «Ще теж мені буде жаль немалий, що не чутиму довго ніякої музики і сама не гратиму, се для мене покута чиста. Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»…

Коли Лесі було лише п’ять років, Олена Пчілка помітила у доньки хист до музики. І, як було заведено у багатьох інтелігентних дворянських родинах, вирішила його розвивати навчанням гри на музичному інструменті.  Тут же трапилася нагода придбати рояль. Михайло Драгоманов з дружиною виїздили за кордон. Громіздкий інструмент Людмили Михайлівни ніяк не могли везти з собою. З жовтня 1876 року він став Лесиним. Першою вчителькою музики малої піаністки стала тьотя Саша (Олександра Антонівна Косач-Шимановська).

Взимку 1882-1883 рр. у Києві Леся стала брати уроки музики у професійної піаністки Ольги О’Конор, першої дружини Миколи Лисенка.

Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки, у фундаментальній праці «Леся Українка. Хронологія Життя і творчости» (Нью-Йорк, 1970 р.) пише про те, як Олена Пчілка характеризує гру чотирнадцятилітньої Лесі: «Вона дуже добре, цілком не по-панянському грає на фортепіяні, особливо українське, грає й інші речі, і це ж тільки одну зиму бравши лекції музики».

На жаль, хвороба руки обмежила поступ 12-річної дівчинки як музиканта і  11 (23) жовтня 1883 року в Київській університетській клініці професором О. Рінеком була прооперована кисть лівої руки Лариси Косач. Були видалені кістки, уражені туберкульозом.

Ольга Косач-Кривинюк  у «Споминах й увагах до 1883 року» у тій же праці пише: «…Леся зовсім добре могла нею все робити, навіть грати на фортепіяні. Вчитися грати Леся, на свій тяжкий жаль, перестала, як у неї почала боліти рука, блискучої техніки вона вже ніколи не могла осягти через хвору  руку, але дуже кохалася в музиці, була до неї дуже здатна, глибоко розуміла її і довго не переставала грати».

Рояль у «Блакитній кімнаті». 2025 р.

 «На мою думку, грала Леся дуже гарно. Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів. Мала вона хороший слух (в цьому вона завжди переважала Мішу, що мав слух поганий), але ніколи нічого не грала на пам'ять, а завжди з нот. Казала, що нічого не може вивчити на пам'ять. Найбільше любила грати твори Бетговена, Шумана, Шуберта, Мендельсона, Шопена. Не пригадую, щоб вона коли-небудь грала щось російських композиторів, крім баркароли Чайковського. Композиції  Лисенка були, як вона казала, затяжкі для неї своєю складною будовою, що потребувала досконалішої техніки, ніж була в неї. Грала Леся лише Лисенкові народні українські пісні та композиції для співу (комбінуючи мелодію з акомпаньяментом) і дещо з його «Різдвяної ночі». Багато вона грала хоч і не на пам’ять, однак без нот. Грала так найчастіше вечорами, − без світла, в темряві, коли не дуже хтось слухав, − свої імпровізації. Власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше. Вона й своїх музичних творів, так само, як і чужих, не заучувала, а що не вміла записувати, то й не повторяла ніколи, а завжди імпровізувала щось інше, нове. Це була наче не музика, а розмова з «давнім своїм другом», фортепіяном, на різні прерізні теми». Читаючи епістолярій Лесі Українки розумієш, що  музика у її виконанні була не тільки виявом власних емоцій, а й інструментом духовного єднання з іншими. Характерним є лист-запрошення Лесі Українки Ользі Кобилянській (21 липня, 4 серпня 1899 р.) відвідати її на хуторі Зелений Гай на Полтавщині: « Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії».

Неодмінним супутником творчого життя Лесі Українки був музичний інструмент. 1 березня 1890 року просить матір прислати книгарю Корейво записку, аби той видав їй деякі ноти (Бетховена, Шопена, Россіні, Серової, Гайдна, Мендельсона, Вагнера тощо). Через день-два привезуть фортепіано, то буде випробовувати пʼєси. 25 лютого 1891 року братові Михайлу  з Відня розповідає, що у них створився артистичний салон. Леся на місяць взяла піаніно, то супроводжує спів. 19 листопада 1893 року сповіщає бабусю Єлизавету Драгоманову з Києва, що у них в квартирі є фортепіано, так що Ліля може учитись музики і Леся може грати скільки хоче.  5 липня1891 року жаліється матері: «Ах, який жаль що тут у мене ніякого інструмента нема! Без музики просто хоч вішайся!»

29 січня 1901 року пише Ользі Кобилянській про своє перебування у Мінську біля тяжко хворого Сергія Мержинського, стан його здоровʼя і свою місію біля його ліжка: «…мій друг прокинувся, треба буде йому щось прочитати, а може й заграти (тут єсть на чому, хоч і поганенько)…»

У 1890 році в Колодяжному на Волині в родинному маєтку батько Лесі Українки Петро Антонович Косач збудував «окреме літературне шале-флігель для старших дітей… Там у них і Ваш, Людмило Михайлівно, рояль, обновлений і настроєний», − повідомляв Л. М. Драгоманову. Той, який колись придбала мати для Лесі. Рояль, очевидно, деколи перевозили до Києва, з цього приводу Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Нашого фортепіяна (Лесиного) матері, просто як людини, шкода було тягнути в подорож до Києва, при тім же на літо як ? Знов тягти його з Києва додому, або сидіти літо без музики ? Леся ж знає, як для матері це прикро. Матері здається, що наша хата, дома (в Колодяжному) без нашого фортепіяна була б якоюсь пусткою». Для Олени Пчілки цей інструмент мав «опріч його доброго голосу, якесь особенне значення», і дуже жаліла його «для таких поневірянь, як пересови до Києва й з Києва».

Як бачимо, майже в одному тексті говориться про рояль і фортепіано. У епістолярії Лесі Українки слово «рояль» не звучить. Вона говорить про фортепіано. «Одна тільки й потіха серед копи лих, що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (се вже, бачиш, мені так здається), але зате довго не можна грати, бо не всиджу», − писала братові Михайлу 30 травня 1890 року з Колодяжного. 5 липня1891 з Євпаторії запитує матір, чи привезли вже фортепіано. 30 серпня 1892 року з Колодяжного пише дядькові й дядині Драгомановим, що проводить час «… як не в лісі, то в саду, тільки ввечері в хаті, та й то найбільш за фортепіано».

Кімната на вул. Овруцькій, 6 у Києві. Олександр Петров з дружиною Марією та синами Ігорем і Олександром, 1952-1953 рр.

У блакитній кімнаті в Лесиному «білому» будиночку розмістився салонний рояль PLEYEL. Він приїхав з Києва і назавжди поселився в Колодяжному. Останній його власник Олександр Петров, зять Лесиної сестри Ізидори, ще раз підтвердив його родинну приналежність, коли приїхав до Колодяжного зі зведеною сестрою Ольгою Лютон, яка проживає в США..

Енциклопедичні дані про інструмент такі. Слово «рояль» походить від французького слова «royal», що означає «королівський». Це струнний ударно-клавішний музичний інструмент, різновид фортепіано.

Плеєль (Ignaz Pleyel) – німецький композитор (1757-1831), жив у Стразбурзі, Лондоні, Парижі. В Парижі 1807-1811 рр. Ігнасом Плеєлем було створено музичний магазин і фабрику роялів. Французька фірма «Ignaz Pleyel» − одна з найповажніших фірм по виробництву фортепіано у Франції, існує і нині.

Рояль у Колодяжному кілька разів налаштовували спеціалісти. Однак час і «мандрівки» інструмента зробили свою чорну справу. Він потребував капітального ремонту, щоб знову зазвучати. Доля усміхнулася роялю, коли у серпні 2003 р. до музею Лесі Українки як відвідувачка, завітала Олена Леонтович, поетеса, перекладач з Києва. Інструмент дочекався людини, котра взялася йому допомогти. Подальші події по відновленню інструмента розповідає Віра Комзюк, тодішня завідувачка Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки у статті «Воскресіння звука. І звучить Лесин рояль» , опублікованій у збірнику «Волинський музей: історія і сучасність». Пані Олена була знайома з  Наталією Свириденко, народною артисткою України, професоркою, клавесиністкою, експерткою-музикознавицею, керівницею лабораторії «Тон». Отримавши обнадійливу відповідь від спеціалістки про огляд інструмента, пані Олена з радістю сповіщає: «Але я тепер майже впевнена, що невиліковних інструментів немає…, вона створює клавесини, «лікує» роялі, повертаючи їх до життя». Влітку 2007 р. Наталія Свириденко обстежила інструмент, який виявився унікальним. Констатувала, що на території України відомо про три такі раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених, а третій – рояль в с. Колодяжне. Було складено акт експертизи, який зафіксував, що рояль належить французькій фірмі «PLEYEL», 1860 р., серійний номер 28906. Придбаний в Одесі. Медалі, які прикрашають клавіатурну панель та кришку, засвідчують нагороди фірми, а конструкція і дизайн – приналежність до ІІ пол. ХІХ ст. (крилоподібна форма корпуса, один раз гнутий бік з відсіченою хвостовою частиною). Корпус зроблено з палісандрового моноліту, педальний устрій вирізьблений у формі ліри.

Ольга Лютон та Олександр Петров. Колодяжне, 2003 р.

У акті експертизи, який зберігається у Колодяжненському  літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зазначалося: «Цей рояль є меморіальною, історичною і художньою цінністю через причетність до видатної особи – Лесі Українки, історичних подій та являє собою рідкісний екземпляр на теренах України зразка французької музичної культури. Підлягає реставрації з поверненням звукових якостей та достойного зовнішнього вигляду». У травні і липні 2008 р. Наталія Свириденко і Ярослав Пінчук, реставратор з Києва, проводили відновлювальні роботи. Реставрація  дорогого інструменту відбулася за фінансової підтримки Волинської облради.

2 серпня 2008 р. у музеї  відбулася творча зустріч-презентація «Леся Українка і музика», приурочена завершенню реставрації роялю за участю Наталії Свириденко та Ярослава Пінчука. Присутні, в основному учасники щорічного свята «Лісова пісня», адміністрація Волинського краєзнавчого музею дякували за відновлення раритету. Незвичайні, мелодійні звуки лунали з-під талановитих рук Наталії Свириденко. Здавалося, сама Леся Українка виконувала свої улюблені твори на інструменті, з яким ділилася журбою, вповідувала думки веселі та сумні...

Катерина ВОЛОХ,

молодша наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки