НАУКОВА РОБОТА

15 квітня минуло 115 років з дня смерті Петра Косача, батька Лесі Українки. «Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей…» – писала у своїх спогадах українська педагогиня, прозова письменниця, літературознавиця та громадська діячка, одна з організаторок жіночого руху в Україні Софія Русова.

Петро Антонович Косач ( 1841- 1909 ) – український юрист, громадський діяч, освітянин, дійсний статський радник, меценат, член «Старої громади». Але не менш важливими є його посади та ранги у сімейному житті: люблячий чоловік, турботливий батько шістьох дітей, хороший господар, надійна людина, на яку могли опертися дружина, діти, рідні. Він став будівничим того дбайливо звитого родинного кубельця у Колодяжному, до якого линули не лише усі члени великої родини, а й їхні колеги, друзі, знайомі.

У 1868 році Петро Косач купує близько 50 га землі у с. Колодяжне, Ковельського повіту. Володіння включало: садибу, ліс (урочища: Коничівщина, Стадниця, Прислинське), луговину, незаселену землю.

Петро Антонович Косач. Київ, кінець 1890-х років.

В 1879 році господар збудував перший будинок на садибі – «Великий дім». Він був з дерева на високому фундаменті, складався з шести кімнат, мав два входи (парадний, дворовий). Саме у цей будинок Петро Антонович у 1882 році перевіз дружину та трьох дітей. Тут, відразу після переїзду, 29 травня народилася Оксана, четверта дитина у сім'ї, у 1884 році – Микола, а у 1888 році – наймолодша Ізидора.

Господар турбувався про комфортне мешкання свого сімейства і у 1890 році збудував «Білий будинок». У листі до Людмили Драгоманової Петро Косач писав: «Щоб просторіше було, збудував за це літо окреме літературне шале-флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся, Ліля, а Миша теж, коли приїздить туди: ми з малими живемо в домі. І з цього розселення маємо розвагу; то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід. У флігелі кімнати світлі, високі, сухі, саме такі, що дуже потрібні для Лесі».

У 1896 році хатину, у якій жили робітники, перебудував для проживання сім'ї. В листі від 23 вересня 1896 року до Олени Пчілки писав: «Постройка уже много подвинулась: твоя комната наверху сделана, кладем печи, а там примемся за поли, потолки и щекатурку». Саме для любої дружини Петро Антонович збудував мезонін – горішню кімнату у «Сірому будинку», що слугувала їй робочим кабінетом. За спогадами наймолодшої доньки Ізидори, на південь від будинку, куди виходило вікно Олени Пчілки, навіть не садили жодного дерева, щоб не затуляти краєвиди.

Петро Косач завжди жив інтересами своєї сім'ї, вболівав за її справи, трудився, щоб усі проживали в достатку. Фінансово підтримував видавництва дружини та доньки. У листі до Олени Пчілки від 21 червня 1891 року він зізнається у почуттях та жертовності до родини: «Але я для тебе, моя дружина, більше ніж друг – чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!». Додатковий прибуток у родину приносило сільське господарство: вирощування зернових культур, утримування худоби елітних порід. Через дорогу від садиби розміщувався сільськогосподарський двір, де були зосереджені такі будівлі: великий довгий будинок для робітників, клуня, стайня, короварня, столярня, прачкарня, вівчарня, стодола, хлів для дров, пуні для соломи, псарня, колодязь, млин. У листах до дружини часто звітувався про доходи, розтрати, радився щодо планів на майбутнє.

Колодяжне займало особливе місце в житті родини. Тут усі почували себе,дійсно, вдома. Дбайливий господар облаштував його таким чином, щоб діти мали можливість займатися улюбленими справами та відпочивати у домашньому затишку.

На сходах ґанку головного входу «Великого будинку». Зліва направо: А. Шимановський, Лариса Петрівна Косач, Петро Антонович Косач, Ольга Петрівна Косач, Л. Петерсон. Колодяжне, червень 1900 р.

Вся садиба Косачів потопала у зелені. Найбільшою окрасою були сім каштанів біля основного будинку, які зрослися в основі своїми стовбурами. Під ним стояв стіл з лавами, за яким родина чаювала.

Був у них розкішний сад, який поділявся на старий, молодий і наймолодший. Щороку Петро Антонович замовляв нові сорти щеп у Варшаві, а у листах до Олени Пчілки тішився врожаєм насаджень: «Як би мені хотілося, щоб ти побачила сливи на посаджених тобою, моя кохана, деревах!». Діти Косачів мали власноруч посаджені дерева та особисто доглядали за ними: у Лесі – срібляста тополя, у Миколи – ялина, а у Ізидори – літня груша, яка росте донині. Старий сад тягнувся до урочища Коничівщина, де щовечора любив прогулюватись господар у супроводі дітей.

На території самої садиби росло багато кущів малини, смородини, барбарису, агрусу, також декоративних – бузку, жасмину та інших. Було багато квітів. Серед усієї цієї краси розміщувалися альтанки, оповиті диким виноградом, капріфолієм. Тут під пильним наглядом Петра Косача панувала любов та неймовірний затишок. Ось саме тому, сюди завжди тягнулися люди, а Ізидора Косач-Борисова писала: «...легше сказати, хто в нас не був, ніж хто був» і цьому сприяла гостинність господарів садиби.

Нині на садибі триває період цвітіння Ізидориної груші, фруктових дерев, а на клумбах квітнуть тюльпани, нарциси, барвінок та нікотіана, ось-ось розпуститься бузок різних відтінків. Тут поринаєш у свій внутрішній світ, надихаєшся на творчі справи і розумієш, чому саме тут Леся Українка черпала наснагу для своїх геніальних творів.

Ольга АНТОНЮК,

наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки