НАУКОВА РОБОТА

Про жінку незламної волі, генія, яка працювала у затиснених лещатах заборон, велику українську письменницю – Лесю Українку, яка пройшла не одне випробування долі, але залишається для нас ідеалом в любові до своєї України і до свого народу згадаймо сьогодні, у день 154-ї річниці від дня її народження.

Доля у Лесі Українки складалася так, що вона змушена була часто перебувати за межами України, але від того рідна земля ставала їй ще дорожчою і вона ще більше задумувалася про причини тяжкого економічного стану українців, про розвиток культури, зокрема, літератури, яку прагнула піднести до рівня європейської. Розглянемо, до прикладу, період 1894-1895 рр.

У кінці травня 1894 року, 131 рік тому, Леся Українка поїхала до свого дядька Михайла Петровича Драгоманова у Софію. Більше року вона прожила у вільнішій, порівняно з Росією, країні. Розмови з дядьком, політичними емігрантами з Батьківщини, передовою інтелігенцією Болгарії ще більше викликали у серці поетеси пекучий біль за недолю рідної країни. Їй прямо вказують, та й сама це бачить, недостатню активність, «оспалість» українців.

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати

(«До товаришів», 1895 р.)

У вірші «Слов'янин-раб» (1895 р.) соромила українця за те, що він «на себе самохіть кладе кайдани», що «покірно руки склав в кайданах паперових, та раз у раз поклони низькі б'є перед стовпом, короною вінчаним». Та й саму Лесю Українку декілька разів Михайло Драгоманов називав азіаткою головно за те, що вона затримувалася з відповідями на його листи, асоціюючи її повільність із загальним сном українців. Письменниця виправдовувалася, що сама «не такої сонної натури» і намагалася будити товаришів-українців:

Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят – належать справді вам?

Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь є  ̶

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

(«До товаришів»)

Проливання сліз над недолею України  ̶ то не вихід!

О, сліз таких вже вилито чимало, –

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

(«І все-таки до тебе думка лине, 1895 р.»)

Святе слово «воля», яку Леся Українка повною мірою відчула у країнах Європи, і якої так мало було у рідній країні, було чи не найголовнішим у її епістолярії. Свобода слова, свобода вибору, дії…

«[…] у мене тепер думка росте і вже й так переросла ту рамку, в якій можна робити що-небудь одкрито в Росії» (до М. Павлика, 12 лютого 1895 р.).

«[...] в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того , що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя. Недарма ж я вивчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців анг[лійських] XVII ст., думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки.

[…] рік на чужині… Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди. Знаєте, як у тій думі: «Ой неволе, неволе бусурменська, розлучила ти мужа з жоною, матір з дочкою…» (до М. Павлика, 19 квітня 1895 р.).

У Болгарії Леся Українка написала публіцистичний твір «Лист до товаришів», у якому окреслює насущні завдання українців: «[…]політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова». Прагнула, щоб це були не просто слова, а дія. Хто ж має виконувати цю роботу? Великі надії покладала на освічену молодь.

Робітники біля нашої літератури красної ще є (хоч і то не гурт), робітників же, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, – тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає. За нами більш нема старих борців, поперед нас – все ще діти, отже, хто порятує нас, коли не схочем рятуватись? Сумно, що знов мусимо виступати ми, недосвідчена молодь, але ж іншого виходу немає, коли не хочемо зректись нашої волі.

Врешті, не всі ж ми недосвідчена молодь, є між нами і люди з певним громадським становищем і з укінченим образованиям, їм, запевне, й початок мусив би належать».

Звісно, подіям і творам Лесі Українки більше ста з чвертю літ. Багато що змінилося, здійснилося. Але багато чого залишається актуальним і до наших днів.

 

Катерина ВОЛОХ

молодша наукова співробітниця Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки