НАУКОВА РОБОТА

Новорічно-різдвяні свята – це, передусім, красиво вбране дерево (ялинка, сосна чи ялиця), а прикраси, котрі є його невід’ємним атрибутом, мають свою захоплюючу історію.

Звичай прикрашати будинки до Різдва відомий в Європі з часів середньовіччя. Спочатку для цього використовували гілки хвойних дерев. Ялинка або сосна в якості «різдвяного дерева» (Christmas tree) розпочинають свою історію в європейських країнах з XVI століття. Верхівку вінчала «Вифлеємська зірка», а на гілках красувалися стиглі соковиті яблука, згодом замінені яскравими різнокольоровими кульками. Необхідним атрибутом різдвяного дерева були свічки, котрі запалювали у найурочистіший момент.

До середини XVIІІ століття ялинку прикрашали також вафлі, горіхи у блискучих золотих і срібних папірцях, інші фрукти й солодощі, пастила й медові пряники. Гуцули в Карпатах робили іграшки не тільки з тіста, а і з сиру – спеціально обробленої бринзи, щоправда, їсти їх можна лише непофарбованими, щоб не отруїтися.  Друга половина цього віку – це час, коли на святкові дерева почали вішати перші «неїстівні» прикраси. Спочатку їх виготовляли у кожній родині власноруч – з паперу, яєчної шкаралупи, шишок. Це були блискучі зірочки, паперові квіти, всіляка мішура. Для України характерні іграшки з кукурудзи й соломи, а вікна, піч і двері хати прикрашали витинанками з паперу, дерева, каменю, вони слугували своєрідним оберегом дому. Незабаром з’явилися й перші іграшки, виготовлені майстрами – латунні казкові феї й янголята.

Перші ялинкові кулі, так добре знайомі нам сьогодні, були виготовлені лише у 1848 році, а батьківщиною їх стало німецьке містечко Леуша (Тюрингія). Вони не були такими легкими й крихкими, як сучасні, адже робили їх з важкого скла, прозорого чи кольорового, а для забезпечення дзеркального блиску внутрішню поверхню вкривали тоненьким шаром свинцю, а зовнішню – різнобарвними блискітками. Технологія змінилася після 1867 року, коли в місті запрацював газовий завод. Завдяки тому, що скло розігрівалося до пластичної маси, з’явилася можливість виготовляти не лише легші кульки з тонкого скла, а й видувати ялинкові прикраси будь-яких форм і розмірів: фігурки Санта Клауса й маленьких янголят, грона винограду, тварин, птахів, рибок. Свинцеве покриття як шкідливе для здоров’я більше не використовували, замінивши його нітратом срібла.

Впродовж тривалого часу всі скляні ялинкові прикраси виготовлялися виключно в місті Леуша, а вже звідти експортувалися  в інші країни. Тільки на початку ХХ століття їх почали випускати на мануфактурах і фабриках у Богемії, Польщі, США, Японії, а потім і в усіх тих державах, де існувала традиція прикрашати ялинку, сосну чи ялицю на Різдво й Новий Рік.

Перші іграшки в стилі «техно» з’явились у Дрездені й Лейпцігу, це були скляні дирижаблі й пароплави, а також прикраси у вигляді кінних екіпажів.

У російській імперії, складовою якої була й частина сучасної України, Новий рік з 31 грудня на 1 січня почали святкувати з 1700 року за указом Петра І, який проголосив ялинку саме «новорічним», а не «різдвяним» деревом. Першу службу новоріччю здійснив місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський, уродженець міста Яворів на Львівщині.

Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики, що прийшли до влади, проголосили Новий рік та Різдво, а з ними й прикрашання ялинки «пережитками» минулого та «релігійним дурманом», тому у 1927–1935 роках у колишньому радянському союзі ялинкові іграшки не вироблялися взагалі.     Коли ж у 1935 році кат України, один із безпосередніх організаторів Голодомору 1932–1933 років Павло Постишев виступив у газеті «Правда» із статтею-закликом «Давайте організуємо до Нового року дітям гарну ялинку!» – свято стало ідеологічно вивіреним і «правильним», як і іграшки. Тоді святого Миколая замінили Дід Мороз і Снігуронька, а замість херувимів з’явилися діти на санчатах. Саморобні паперові й картонні прикраси пішли в небуття, зате на фабриках і заводах взялися в промислових масштабах випускати скляних фізкультурників, парашутистів, піонерів, прикордонників із собаками, аероплани, поїзди, броньовики. Під час Другої світової війни це були солдати, літаки й танки.

Після 1947 року 1 січня знову оголосили святковим днем, а на ялинках зайняли своє місце герої казок (братик Кролик і братик Лис, Червона Шапочка, Кіт у чоботях), милі звірятка, гірлянди. У 1960-х роках трапився космічний бум – і на ялинках виблискували у всій красі космонавти, ракети, супутники, планети. Справжні фрукти, горіхи, солодощі, пряники зникли – зате з’явилися скляні.  

Недаремно Юлія Ковас, методист Державного музею іграшки (Київ) наголошує: «Іграшка – це ідеологічна зброя, вона відображає ідеологію і психологію держави, мету виховання дітей – все, що відбувається в країні».

Яскравим підтвердженням цієї тези є випущена однією з радянських фабрик серія ялинкових іграшок у вигляді героїв казки Джанні Родарі «Пригоди Чіполліно», герої якої овочі-бідняки (Цибулоне й Цибуліно, батько й син, кум Гарбуз, дівчинка Редисочка) уособлювали боротьбу проти фруктів-гнобителів (принц Лимон, сеньйор Помідор, барон Апельсин, графині Вишні). Як було заведено в тодішній літературі так званого «соціалістичного реалізму», за лекалами якого створювалися й «казки» для дітей, не обійшлося й без зрадника серед «своїх» (продажний адвокат Горох) і помічника, звідки не чекали (маленький граф Вишенька). Сучасні діти (а часто й їхні молоді батьки) цього уже не зрозуміють, бо, на щастя такої «літератури-макулатури» не читають. Але ж недарма кажуть: які часи – такі й герої.       

Вишукані українські іграшки стають престижними: вітчизняні фабрики випускають фігурні іграшки, кулі з ручним розписом, створюють репліки старих іграшок на прищіпці. Сучасна українська ялинкова іграшка спирається на найяскравіші мотиви й традиції минулого і ввібрала актуальні риси сьогодення. Наприклад, бренд «Різдвяні історії» створює ялинкові прикраси із зображеннями воїнів української армії, іншої актуальної військової тематики, а бренд зі Львова «Гроно» надихається, зокрема, українським мистецтвом. Нині все більшої популярності набуває стилістика хенд-мейд: новорічні іграшки або й сама ялинка, виготовлені власноруч.

Людмила Кревська, старший науковий співробітник відділу фондів ВКМ